|
Бучач - місто багате історичними і архітектурними пам'ятками XVI - XVIII ст.
Написана історія Бучача сягає сивої давнини. На Федір-горі під час
археологічних розкопок знайдено камінні колосоподібні долота і широкі
плоскі тесла із старанно шліфованою поверхнею. Ними обробляли знаряддя
праці, виготовляли примітивні зерномерки і розтирачі. Такий інвентар
типовий для племен культури лінійно-стрічкової кераміки (неоліт 6-3
тис. до н.е.). На березі Стрипи виявлені також залишки двох поселень
ранніх племен трипільської культури на поховання бронзового віку.
Перша письмова згадка про Бучач датована 1397 р. На території міста
знаходилось давнє слов'янське поселення, яке до середини XIV ст.
входило до складу Галицько – Волинського князівства. Назва міста
походить від архаїчного слова "буча", в значенні "корінна вода на
провесні, бистрина", що досить точно відображає навколишні ландшафти -
високі води Стрипи на весні, її круті береги, стрімку течію річки, що
робить тут багато поворотів.
Перебуваючи під владою феодальної Польщі, Бучач з 1434 р. входив до
складу Руського воєводства. В другій половині XVI ст. ним володіли
магнати Потоцькі, які спорудили тут кам'яний замок. У Бучачі, який 1515
р. одержав статус міста за магдебурзьким правом, щороку відбувалось два
ярмарки, щотижня торги. Розвивалося гончарство, килимарство, кравецтво.
Проте основна маса населення займалась сільським господарством.
Міщани відробляли панщину (3-4 дні на тиждень), сплачували десятину,
виконували різні повинності.
Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. у Бучачі
розгорнувся антифеодальний рух. У вересні 1648 р. місцеві жителі
допомогли селянсько-козацьким військам оволодіти Бучацьким замком. У
вересні 1655 р. російське військо та українські козаки під Бучачем
завдали поразки кінноті коронного гетьмана С.Потоцького і примусили її
відступити.
В жовтні 1672 р. Бучач захопило турецьке військо. 18 жовтня було
підписано мирний договір між Польщею і Туреччиною, за яким усе Поділля
відійшло під владу Туреччини. Кордон пройшов через Бучач по річці
Стрипа. До нашого часу збереглися прикордонні камені, які розмежували
прикордонні камені, які розмежували турецькі володіння (східна частина
міста) і польські (західна частина). За умовами мирного договору Польща
сплатила 80 тис. грн. талерів контрибуції та зобов'язалася давати
щороку 22 тис. золотих данини. Але польський сейм під тиском магнатів і
шляхти, які втратили маєтки на захоплених землях, відмовився
ратифікувати Бучацький договір. Тоді Турки вчинили жорстоку розправу
над жителями міста - багато людей було вбито або забрано в полон.
Одинадцять років турки хазяйнували в Бучачі і лише в 1683 р. до неї
відійшло і все Поділля.
За часів турецького панування господарське життя міста настільки
занепало, що польський сейм на кілька років мусів звільнити селян і
міщан від податків.
Наприкінці
XVII - на поч. ХУЛІ ст. Бучач почав поступово відроджуватися,
перетворюючись на один із значних торгових і ремісничих центрів
Західного Поділля. На ярмарках і торгах ішла торгівля сіллю, вовною,
сукном, медом, тютюном, воском тощо. На початку XVIII ст. у Бучачі
працювали шевський, кушнірський, кравецький цехи і цех, що об'єднував
мечників, ковалів, бондарів.
Розвиток ремесла і торгівлі сприяв дальшому зростанню міста, яке швидко збудувалося.
У 1772 році Бучач підпав під владу Австрійської імперії. Після
скасування кріпосного права в 1848 р. селяни й міщани Бучача дістали у
володіння невеликі ділянки землі, за які мусили платити великий викуп.
В цей час в Бучачі виникає чимало підприємств, проте всі вони були
дрібні, напівкустарні. У 50-60 рр. XIX ст. почали працювати килимарська
та шовкоткацька фабрики, завод по виготовленні черепиці, плит та
бетонних труб.
Дальшому розвитку промисловості та торгівлі сприяло прокладання в
1884 р. залізничної лінії Станіслав - Ярмолинці, яка пройшла через
Бучач. В місті відкрито майстерню парових котлів, вступив у дію великий
паровий млин, горілчано-лікерний завод, три олійниці, дві фабрики оцту,
вазелінова фабрика, кілька каменоломень.
Після І св. Війни і розпаду Австро-Угорщини Бучач опинився під владою ЗУНР, після чого відійшов до Польщі.
Але 1920 р. Польські війська були витіснені військами Червоної
Армії. Проте, в зв'язку з тяжкою обстановкою, що склалася на фронті,
Червона Армія мусила відступити, і 15 вересня 1920 р. польські війська
знову окупували Бучач. Почалась експлуатація населення.
7 липня 1941 р. гітлерівські війська окупували Бучач. Майже три роки
безчинствували тут фашисти. Вони по звірячому знищили сім тисяч мирних
жителів міста й навколишніх сіл, вивезли до Німеччини 1839 юнаків та
дівчат В останні місяці окупації вороги зруйнували залізничну станцію,
виробничі приміщення спиртозавод, маслозавод, спалили 138 будинків. 25
березня 1944 р. Бучач було звільнено.
Є в Бучачі старезна липа, що охороняється законом як пам'ятка
природи. Їй близько 400 років, саме під цією липою був підписаний
Бучацький мир.
На центральному майдані міста у 1751 р. була споруджена ратуша
архітектором Бернардом Меретином, у стилі декоративного барокко. Він не
мав багато місця, тому звів будову суцільної квадратної форми на два
поверхи з балюстрадою на горішньому. Посередині будови над центральними
сходами, він поставив двоповерхову вежу 35 м висоти. Форми вежі
вишукані і легкі завдяки великим вікнам і заокругленими парами
пілястрів кулями вежі.
Внутрішній простір, розчленований стінами, виявлено на фасаді
пілястрами, крок яких неоднаковий, не однакова і кількість. На
головному фасаді шість пілястрів, на протилежному - 5, на бічних - 4.
Це дало змогу порушити нудну одноманітність фасаду, надати їм
мальовничості.
Чіткі архітектурні форми поєднані з плинними формами пізньобарочної
пластики. Кам'яні скульптури і рельєфи на фасаді виконав визначний
український скульптор Пінзель. Скульптури відзначені експресією
пластичної мови і динамізмом композиції, що притаманно пізньому бароко.
Вони тесані з Цілого вапняку і лише подекуди зроблені вставки і
накладки. Образи, почерпнуті з античної міфології, об'єднані темою
боротьби проти темних сил і за перемогу розуму над стихійними силами
природи. Спочатку фасад прикрашали 14 фігур, частина з яких загинула
під час пожежі 29 липня 1865 р. З поміж уцілілих скульптурних оздоб
виділяються скульптури, що замикають кути головного об'єму: Геракл
розриває пащу лева, Геракл вбиває Лернейську гідру, Посейдон, що втишує
розбурхану стихію, Давид убиває Голіафа.
До 1847 р. на верхньому ярусі знаходився міський годинник. У XIX ст.
на першому поверсі ратуші розташувались органи місцевого
самоврядування, повітове староство та повітова рада. В 1920-х рр.
будівлю віддали міщанам і купцям під житло і крамниці.
30.12.1982 р. у приміщенні ратуші відкрито районний історико-краєзнавчий музей.
Ратуша з трьох боків відкрита для огляду і лише її фасад ховається у
затінку каштанів. Розташована в нижній частині міста, вона, завдяки
чіткому окресленню об'ємів і легкості пропорцій, однаково виразно
сприймається як з площі, так і з навколишніх схилів і пагорбів.
Перед замковою горою, за високою кам'яно огорожею виростає масивна
споруда -колишній парафіяльний костьол, збудований у 1761-65 рр. Вражає
пишність декору, внутрішнє оздоблення, зокрема вівтар і антиподіум.
Дерев'яні скульптури і барельєфи приписують різцю пінзельського часу.
Костьолу належало близько 18 повіту.
Прямуємо далі вулицею, а звідти стежкою до руїн замку. Стежка
повертає наліво і звужується. У цьому місці до початку XX ст.
знаходились чотирикутні ворота, через які проходили в замок.
Замок
зведено на місці городища XIII ст. Судячи із залишків споруд і беручи
до уваги відомості з письмових джерел, можна стверджувати, що замок був
у плані овальної форми, з високими мурами в два яруси і 5 крутими
вежами (тепер залишились рештки однієї з них у південно-західній
частині). Він представляв собою середньовічну будівлю, оточену для
оборони високими стінами, на яких є сліди багатьох переробок. Стіни
найкраще збереглися з південної сторони, їх товщина сягала 4 м, від
міста товщина їх сягала 1-2 м.
Масивні мури складені з ламаного каменю на вапняковому розчині.
Бійниці пристосовані до ведення перехресного бою. Біля колишніх воріт
видніється арка підземного ходу, який, за переказами, веде до тихого
підземного схилу "монастирка" Мешконева частина замку без сумніву
поверхова, охоплювала низку приміщень і містилась в передовій частині
замку.
Ще на початку XX ст. в тимчасовій частині на другому ярусі виднілися
сліди фресок. Дитинець був оздоблений рядом галерей Посередині
находився фонтан.
В письмових джерелах замок згадується під 1397 р. як гніздо роду
Бучацьких гербу Абданк. Остання з Бучацьких Катерина отримала Бучач
разом з замком у придане на весілля з Андрієм Потоцьким, каштеляном
кам'янецьким (1611).
Марія Могилянка, дружина Стефана Потоцького, наступного власника,
перебудувала, прикрасила і підняла Бучацький замок до ряду сильних
твердинь Подільських. Дякуючи тому, витримав він облоги козаків 1648,
1655, 1667 рр. Відіграв важливу роль у боротьбі із Туреччиною. В 1672
р., коли турецький султан Магомет IV здобув Кам'янець-Подільський, він
рушив обозом під Бучач. Замок захистила Яна Тереза Потоцька, за
відсутності чоловіка Яна Потоцького, воєводи брацлавського. Оточив
замок звідусіль, частину міста спалив. Тереза, бачачи, що не може
протистояти такій силі, вислала гінця з повідомленням, що сама без
чоловіка залишилась, і невелику славу отримає султан, коли переможе
білоголову жінку. Одержавши повідомлення, султан припинив штурми і
відповів дуже ласкаво. Султан не був таким диким, він захотів з власної
волі побачити дітей пані Потоцької, з якими гарно привітався. Тереза
подарувала йому багаті клейноди, султан не прийняв дари, але просив,
щоб відмову не сприйняли як гординю, взяв ці клейноди і подарував
одному з дітей. Візир також був у замку і взяв дві шаблі та шапку, а зі
стані пару гарних скакунів, причому питався, чи не прикро, якщо те
візьме.
У 1675 р. під час нападу військ Ібрагіма Шишмана замок вцілів, лише
частина міста була спалена. У наступному році під час походу Ібрагіма
Шейтана під Журавно були зруйновані мури і башти. За Яна Потоцького
замок було відбудовано.
В середині XVIII ст. Мешкав тут Микола Потоцький. Після його смерті
замок почав хилитися до упадку, час і люди допомогли руйнуванню. На
початку наступного віку власники замку Кавтан і Павло Потоцькі
дозволили євреям за гроші розбирати мури для будівництва, що привели до
повного знищення.
Над потоком, що бурхливо несеться, вузьким кам'янистим річищем,
утворюючи кілька водоспадів, розділяючи місто на старе і нове,
розташувалась церква св. Миколая; у старих довідках названа міською.
Побудувала її на зразок буковинських церков, мабуть 1610 р., Марія
Могиленка, дружина брацлавського воєводи Степана Потоцького. Мури
церкви грубі - оборонні, відповідні для тодішніх бурхливих часів. Над
головним входом бачимо вирізьблений герб Могилів, поєднаний з гербом
Потоцьких.
В церкві зберігся високомистецький, барокової форми іконостас з др.
Пол. XVIII ст. Він становить подвійну цінність, бо в східній Україні
майже всі великі іконостаси княжих і козацьких соборів зруйновані.
Своїми мистецькими вартостями цей іконостас стоїть у ряді подібних
творів галицького мистецтва. В церковному нутрі, склепіння якого
напівкругле, структура бучацького іконостасу заповнює простір
контрастуючим трикутником, її форми повні руху, пірамідально
підносяться вгору до головної ікони - "Молення" з Ісусом Христом,
Богородицею та Іваном Хрестителем. Ікони розташовані між колон багато
орнаментованих виноградною лозою. Царські ворота збудовані з двох
паралельних половин, з яких кожна представляє вазон з виноградною
лозою, з закутках якої знаходяться по три медальйони для чотирьох
євангелістів і сцени Благовіщення вгорі. Привертає увагу те, майстер
чітко поділив ікони на великі і малі. Цим засобом майстер досяг більшої
монументальності, увага глядача зосереджується на основному.
Живопис іконостасу яскраво декоративний, із зіставленням сильних барв.
За царськими вратами на великому вівтарі є ікона Богородиці, яку,
кажуть, принесено з сюди каплиці міського замку; Марія Могиленка
привезла її з Молдавії і подарувала її церкві св. Миколая. Микола
Потоцький подарував церкві чудову срібну лампаду, яка ще нині висить
перед царськими вратами. Церква св. Миколая має ціні євангелії в
срібних матах.
Неподалік від церкви, вулиця робить крутий поворот, на розі якого
зберігся двоповерховий центричний постамент витонченої барочної форми,
на якому була поставлена придорожня статуя Анни. Вона була зроблена за
проектом Маретина.
Покровська церква, збудована у 1764 р. твір архітектора Меретина і
скульптора Пінзеля. В плані вона являє собою рівнокінцевий хрест.
Пластика стін, обтічної форми, наріжні кути створюють враження
просторової невизначеності.
Покровська церква - рядовий твір Меретина, але її скульптури треба
визнати видатними творами XVIII ст. Вони репрезентують той стан кризи
барокового мистецтва, який воно переживало в зв'язку з загальною кризою
феодального ладу в магнатській Польщі. В різьбі царських воріт і на
скринях блискучі за виконанням позолочені барельєфи відбивають картину
занепаду мистецтва. В них витончені фігури химерно вигинаються в дивних
позах, в них рухи неймовірно переборщені, в усьому відчувається
переобмеженість. У фігурах втрачені конструктивна логіка форм і
піднесеність образу. В антиподіумі знаходилась велика композиція. Ісус
іде до Емаусу.
В церкві донедавна висів портрет відомого магната старости
Канівського Миколи Потоцького. Згаданий портрет є одним із серії, що
має подібні зразки у Львові, Почаєві, Варшаві та ін. Малював цей
портрет Яків Головацький. Портрет населення до типу так званих
сарматських польських портретів, що мають зображати магнатську велич.
У 1815 р. пожежа зруйнувала оздоби великого вівтаря. Через 50 р. церква знову згоріла, але згодом була відбудована.
Біля Палацового моста через Стрипу височіє гора з цікавою назвою
Федір. Про цю гору існує легенда: будівництво ратуші доходило до кінця.
Люди з захопленням дивилися на чудодійство майстрів, віддаючи хвалу їх
мудрості і вправності рук. Якось під'їхав оглянути будову староста.
Піднявши по драбині на верх залишився задоволений. Але заздрість
охопила його коли дивився на прекрасну роботу майстрів: "Як ви такі
умілі то попробуйте зійти без драбини" сказав він і звелів забрати
драбини. Довго радились між собою майстри і щось лаштували з гонти
удень і вночі. Нарешті побачили люди, що майстри "окрилені". Першим
полетів найстарший, але йому забракло сил і він тут же впав серед
майдану. Другим пробував злетіти літній майстер. Направився в бік
пагорба та не долетів впав в річку. Третій – молодий підмайстер Федір
сягнув таки гори і вона дістала назву за його іменем.
Виходило до високої опорної стіни колишнього монастиря Василіан та
гімназії. Монастир був заснований в Бучачі в XVII ст. У 1712 р. ченці
отримали від Потоцьких значні кошти, фільварок, орні землі, сади,
пасовиська, сіножаті, дозвіл на рибальство в Стрипі, пасіку. Наприкінці
1754 р. при монастирі відкрито так звану загальну латинську школу з
гуртожитком для дітей польської та української шляхти.
Існування монастиря в Бучачі і пов'язаних з ним учбових закладів
завдячував Бучач Потоцьким, власникам Бучачу. Воєвода Степан та Іванна
Потоцькі, а пізніше їхній син Микола, збудували монастир із церквою,
школи і бурси для вбогих учнів і забезпечили їм майбутнє частиною свого
майна. Перед бучацькою монастирською церквою стоїть кам'яна скульптура
поставлена в 1818 р. і відновлена 1858 р. Навпроти скульптури стоїть
звернена святилищем до сходу церква Чесного Хреста, збудована 1770 р. з
двома вежами. На стіні, навпроти проповідальниці висить портрет Миколи
Потоцького. Намалювали його монахи Ісицький і Головацький 1771 р., а
відновлений в 1861 р. Навпроти провідальниці, посередині церкви,
лишалися свічник і з 12 свічками, який пожертвував Крижанівський, а
праворуч висить образ зняття Ісуса з хреста. В церкві зберігається
Почаївське Євангеліє з 1771 р. викладене дорогоцінними каменями,
оправлене в срібло. На особливу увагу заслуговує срібна кадильниця. В
1849 р. почалося будівництво нової дзвіниці, яку закінчено в 1854 р.
Діставши від Августа III потрібні привілеї, Микола Потоцький у 1734
р. заснував василіанську гімназію. Коли 1784 р. о.Василіани литовської
провінції вимушені були повернутись в Литву і забраком вчителів,
гімназія була закрита, а відкрили школу, яку у 1804 р. реорганізовано в
5 класну (з 1820 6-класну) гімназію - середній загальноосвітній заклад,
учнями якого були вихідці з Прикарпаття, Лемківщини, Волині,
Наддніпрянщини. У 1870-1893 рр. це була нижча 4 класна гімназія. При
гімназії була велика бібліотека з багатою збіркою стародруків
церковнослов'янською, староукраїнською, латинською, німецькою і
польською мовами. Окремі з них збереглися в фондах обласного
краєзнавчого музею та книгосховищі Львові.
Протягом ХІХ ст. в різні часи у гімназії при монастирі навчались
відомі українські діячі культури, літератури і мистецтва: письменник і
фольклорист, один з діячів "Руської трійці" Іван Вагилевич, поет Антін
Могильницький, письменник і журналіст Іван Гуталевич, композитор,
музикознавець і фольклорист Порфирій Бажанський, етнограф В. Гнатюк та
ін.
В бучацькому лісі ліворуч села Жизномира на правому березі Стрипи,
на стрімкій скелі стояв василіанський монастир, з якого залишилися лише
руїни. Його церква була обведена високими й досить грубими мурами, а
між ними й церквою з півночі було 4 чи 5 келій, що прилягали до мурів.
Акт бучацького монастиря каже, що жизномирський монастирок побудували
о. Василіани в 1600-1606 рр., і що Марія Могилянка будучи ще дівчиною
відправила на його будівництво гроші з Молдавії. Грунт, город і ліс
дарував монастиркові вже Степан Потоцький, воєвода брацлавський,
наречений Могилянки. Серед актів бучацького є оригінальна грамота, з
підписом Степана Потоцького, яка призначує ігуменом монастиря в
Жизномирі. о. Сильвестра Тарасевича. Грамота датована 3.06 1715 р.
Отже, монастир мав тоді власну управу й окремого ігумена, через дев'ять
років після смерті в 1724 р. передав його монахом бучацького монастиря.
Про цей монастир існує чимало легенд. Одна розповідає про давні часи
коли на українські землі нападали татари, руйнували людські оселі, а
мешканці вбивали і забирали у полон - ясир. В часи одного такого нападу
на Бучач люди втекли в ліси, щоб не попасти в татарські руки, а частина
людей сховалася в монастирі, в надії, що татари їх там не знайдуть, бо
монастир був закритий лісом.
Віддалік монастиря на горбі жив чоловік на прізвище Крук і він чи то
змушений татарами, чи то підкуплений ними, показав їм дорогу до
монастиря. Татари нападали на монастир, забрали монахів і людей, що там
сховалися та повбивали їх під горбом, де мешкав Крук. На землі,
зрошеній кров'ю вбитих, виросли згодом рослини, що цвітуть великими
квітами криваво-червоного кольору. Це сорт місцевих городових піоній.
Дуже рідкісна рослина, а одним з нечисленних місць, де її можна
побачити є самі місця під Круковою горою над Стрипою.
З-під скелі при монастирі витікає джерело чистої, холодної води, яка
потічком вливається до Стрипи. Розповідають, що хто хворий на очі і в
12 год. ночі піде до цього джерела й тричі змиє їх цілющою водою, то
повернеться йому здоровий зір. Кажуть, що під час нападу ворогів один з
монахів заховав у це джерело чашу зі святими дарами. Хоч його там і
зустріла смерть, то кров його, що спливала з ран, потекла у те ж
джерело. Вода в цьому джерелі стала від пролитої крові червона
|