|
Микулинці
належать до найдавніших міст Галичини. Першу згадку про це давньоруське
поселення (Микулин) зустрічаємо в повчанні Володимира Мономаха у 1096
р. Про Микулинці є згадки від 1144 р. у Лаврентіївському літописі у
зв'язку з князівськими усобицями. Назву містечка пов'язують за однією
версією з іменем воєводи Василька Теребовлянського Микули - його
засновника, згідно з іншою - із церквою св. Миколая, яку збудували тут
монахи і таким чином започаткували поселення. Історики припускають, що
за княжих часів Микулин належав до Теребовлі. Населення селища повинно
було утримувати князівську дружину і захищати Теребовлю із півночі.
З 1587 р. Микулин у складі Галицької землі підпав під владу Польщі,
селище почало називатися Микулинцями. Від польського короля Сигізмунда
III у 1595р. Микулинці одержали статус міста і дістали магдебурзьке
право. Звільнене від податків на 10 років, містечко почало розвиватися.
Постійна небезпека, напади кримських татар змусили тодішню власницю
міста Анну Йорданову (Синевську) збудували 1550 р. оборонний замок. А
вже в 1954 р. на Поділля вдерлася велика татарська орда. В районі
Микулинець відбулися запеклі бої. Від Йорданових містечко переходить до
Зборівських, а у 1637 р. до Станіслава Конєцпольського, гетьмана
Великої Польської корони, по ньому до Олександра Конєцпольського.
Від Конєцпольського Микулинці перейшли до Синявських. Від них до
Любомирських. В другі половині XVIII ст. Микулинці опинились в Людвіги
Потоцької, вдови Йозефа Каштеляна Краківського. Саме на прохання
Потоцької король видав Микулинцям герб, що зображав святого Йосифа, а у
1768 р. - магдебурзьке право, Микулинці звільнились від управління
королівськими намісниками - воєводами і старостами. Вся влада відійшла
до магістрату і ради на чолі з війтом. Фактично управа містечка була в
польських руках, хоча її членами були і українці та євреї. У 1772 р.
Микулинці перейшли до Австрії в результаті першого розподілу Польщі.
Нове підпорядкування призвело до скасування магдебурзького права і
заміни його на закон для малих містечок.
У 1773 р. в Микулинцях було 139 міщан-ремісників, 104 торговці, 6
цехів. Дещо пізніше відкриті пивоварний завод, винокурня, цегельня, три
млини, виробляли вапно. У той час тут проживало 4079 жителів і
налічувалось 432 будинки.
Наприкінці XVIII ст. Микулинці купив Петро Конопка. Крім Микулинців
з прилеглими територіями він виміняв ще Лучку, Ладичин, Людвіковку,
Крзівці, Волю Мазовецьку, Волю крзівську та ін. У 1791 р. Петро Конопка
отримав від Леопольда II титул барона. Петро Конопка мав синів, Яна і
Антоніо. Микулинці з Волею Мазовецькою і Волею Крзівіцькою дістались
Янові Конопці (1778-1843), одруженому з Жюзефіною Мягінською. Вмираючи
бездітним записав Микулинці своїй дружині, яка передала їх Стефанії
Мягінській, дружині Казиміра Конопки, двоюрідного брата Яна. Після неї
маєток відійшов дочці Жюзефіні, яка в 1876 р. вийшла за Мстислава Рея
(помер в 1936 р.) з Преслава. Реї мали двоє дітей. Овдовівши, Жюзефа
Рей, остання власниця Микулинців, мешкала там самотньо до смерті.
Серед діячів Микулинецьких важливу роль відігравав Ян Конопка. Він
провів ряд заходів, щоб упромисловити містечко і підняти добробут
навколишньої людності. Микулинецька фортеця заснована в кінці XVI ст.
на самому татарському шляху. Вона збудована з ламаного каменю і має
чотирикутну форму з таким же чотирикутним подвір'ям в середині. Довжина
кожної стіни 75 м., товщина 2 м. В стінах є сліди бійниць для ручної
зброї. У трьох рогах є башти, а на четвертому - валове укріплення.
Посередині західного крила, яке захищаючи ровом є напівкруглі в'їзні
ворота зі слідами звідного мосту. На стінах фортеці ще видно сліди
смоли, яку лили захисники на ворогів. Башти круглі висота їх три
поверхи, з бійницями для гармат. Всередині фортеці навколо просторого
повітря були житлові приміщення під ними просторі льохи. У фортеці була
криниця.
Турки не раз робили набіги на Україну. В 1672 р. турецький султан
Магомет IV розгромив польське військо на Поділлі. Польський уряд уклав
в 1672 р. Бучацький мир. У 1675 р. фортецю облягли війська вислані
Ібрагімом Шейманом, який стояв біля Збаража. Гарнізон замку складався з
кількох шляхтичів, міщан і кілька сот селян. Всі зусилля турків взяти
замок зазнали невдачі. Обложені витримали п'ятнадцятиденний штурм,
незважаючи на брак зброї і припасів. Втрати турків склали значну
кількість. Не змігши здобути фортецю ні гарматами, ні вогнем, ні
штурмом, ворог взявся до підкопів. Висаджена таким чином в повітря одна
з башт не завдала шкоди обложеним. Відсутність всякої надії на допомогу
примусила обложених вступили в переговори з турками. Турки обіцяли за
здачу замку всіх відпустити на волю. Але вчинити жорстоку розправу над
захисниками фортець , як тільки вступили до неї. Майже всіх чоловіків
було перебито, а жінок і дітей взято в ясир. У наступні роки
микулинецька фортеця відігравала досить важливу роль як один з
найбільших укріплень турецького гарнізону. В XIX ст. фортеця втратила
своє значення. Власник міста і навколишніх сіл Ян Конопка перебудовував
давні житлові приміщення, створивши у фортецю фабрику сукна. Але вона
швидко занепала. Власник повинен був висилати сукно для клеймування до
Відня. Через відсутність залізниці це було дуже незручно і дорого. Крім
того сукно з Праги було набагато дешевше і краще за якістю. Тому
фабрика була скоро закрита.
Наприкінці XVIII ст. Людвіга Потоцька спорудила палац. Ян Конопка в
20-х рр. Перебудував палац Людвіги Потоцької. Перебудова надала йому
стилю пізнього ампіру. Зміни ці стосувалися передовсім головного
корпусу, житлової частини. В останньому вигляді, в якому палац постав
до Першої світової війни складався з трьох частин: середнього корпусу
та двох бічних крил, які з'єднувались галереями в одне ціле, створюючи
разом вигляд підкови. Головним декораційним елементом верхньої частини
палацу були чотири вирізьблених з дерева фігури атлантів, які опиралися
на високі маски левів. Верх палацу увінчувала велика різьблена фігура
архангела Михаїла який підтримував руками два овальні гербові щити один
з яких належав сім'ї Конопків. На краях аттику було дві постаті, по
ліву сторону - чоловіча справа жіноча. Бічні частини палацу були
набагато скромніші. Дах замку сполучалася галереями. Права галерея
призначена під зимовий сад зі сторони парку по всій своїй висоті була
засклена. Галерея ліва служила сполученням між палацом і крилом. До
палацу вів ґанок, а далі до просторої зали з мистецько вишуками
залізними сходами, що провадили на другий поверх. Ці сходи походили з
якоїсть виставки з Англії. Кімнати першого поверху, які розташовувались
в два ряди мали житловий характер. Перший зал слугував їдальнею, а
другий бібліотекою. Чимало кімнат мали стислі прикрашені фасетами та
розетами. Найгарнішим був бальний зал з сімома вікнами, стіни і дивани
були оббиті дорогими тканинами, при чому одного кольору. Палац був
обставлений прекрасними меблями. Було багато мистецьких речей, галерея
родинних портретів, бібліотека, архів, колекція бронзи, кришталю і
порцеляни, срібла - все це з гербами власників. В 1918-1919 рр. Палац
було пограбовано і поруйновано. Зі стін здерто оббивку, картини і
портрети пошматовано, а інші мистецькі речі знищено або розкрадено,
підпалено також ліве крило, яке після війни вже не відбудовувалось.
Після 1920 р. лише частина кімнат була облаштована решками меблів і
декількома вцілілими мистецькими речами, що належав до них портрет Яна
Конопки канделябр у вигляді маленької дитини, що тримала в руках
підсвічник, який стояв на високій мармуровій колоні і кільканадцять
інших предметів. Перед палацом було облаштовано газон, оточений широкою
в'їзною дорогою.
Навпроти палацу розташований Троїцький парафіяльний костел. Він був
побудований у 1761-1779 рр. За проектом архітектора-аматора, родича
Потоцької Августа Мошинського, який жив у Дрездені, а пізніше був
радником польського короля Станіслава Августа з питань мистецьких.
Костел побудували за зразком Дрезденського двірцевого католицького
костелу, побудованого ще в 1736 р., хоч прямого дослідження не було.
Троїцький костел одна з найкращих і оригінальних пам'яток епохи
пізнього бароко. Костел орієнтований з півночі на південь, це мабуть
зв'язано з тим, що його розмістили на одній осі із комплексом
Микулинецького палацу. Костел - це тринефова базиліка з півкруглим
двохярусним деамбулаторієм. Висока центральна з нижніми боковими і
двохярусними обходами творять пірамідальний силует. В стрілчасту
структуру фасаду вкомпонована дзвіниця. Фасад розчленований по ярусними
ансамблями і по вертикалі півколонами іонічного і корінського типів.
Фасад костелу декорований різьбленими з каменю скульптурами святих, які
частково розміщувались в нішах, а також декоративними кам'яними вазами
і ліхтарями. Можливо у виготовленні кам'яних скульптур брав участь
микулинецький різьбяр Ян Чорний, який жив і працював у II пол. XVIII
ст. Головний вівтар був різьблений з дерева і прикрашений бароковими
скульптурами. На хорах був орган. Склепіння було хрестовидним. В
костелі правилось до 50 рр. XX ст. Потім будинок використовували як
склад, де зберігали сіль і зерно. У кінці 1989 р. костел було повернуто
римо-католицькій громаді, розпочато реставрацію костелу.
|